// МЕНЕДЖМЕНТ

Безпека пацієнта: наскільки в Україні ризиковано отримувати медичну допомогу

Аби будь-яка проблема перетворилася на план дій щодо її розв’язання, потрібно її визнати та озвучити. Але коли йдеться про безпеку пацієнта, зацікавлених у її висвітленні небагато — бо медикам де-факто заважає криміналізація медичних помилок, а пацієнтам — брак компетенцій із визначення порушень у системі безпеки при отриманні медичної допомоги. Але водночас зростання кількості судових позовів стосовно якості медичної допомоги свідчить про значні прогалини в забезпеченні належної якості лікування. І навіть якщо не брати до уваги випадки звернень пацієнтів до суду, низький рівень довіри до лікарів є ознакою незадоволеності населення якістю та безпекою медичної допомоги.

Напередодні Всесвітнього дня безпеки пацієнтів ми порушуємо цю тему разом із Володимиром Михайловичем Богомазом — першим заступником медичного директора Універсальної клініки «Оберіг». Володимир Михайлович — один з небагатьох лікарів-науковців, хто присвятив питанням безпеки пацієнтів більшу частину свого професійного життя. Він розробив та впроваджував системні рішення щодо забезпечення безпеки пацієнта в медичних закладах. Понад два десятиліття знадобилося, аби вдосконалити багаточисленні аспекти управління якістю медичної допомоги, які крокують у ногу зі світовими стандартами.

О. Т.: Володимире Михайловичу, коли говорять про безпеку пацієнтів, що мають на увазі під цим терміном?

В. Б.: Питання безпеки пацієнтів — це питання захисту інтересів пацієнта в широкому сенсі. На сьогодні перед пацієнтоцентричною моделлю медичної допомоги постає завдання не лише зберегти та поліпшити якість життя пацієнтів завдяки медичним технологіям, але й залучити пацієнтів та їхніх близьких до удосконалення всіх етапів їхньої взаємодії з медичним персоналом.

Коли ми говоримо про безпеку пацієнтів, то повинні розуміти, що це одна з фундаментальних складових якості медичної допомоги, яка не може бути відокремлена від інших. Водночас безпека пацієнтів нерозривно пов’язана як зі світоглядом, освітнім та культурним рівнем населення, так і з професійними й морально-етичними якостями медичних працівників. Ці аспекти впливають на ступінь безпечності медичної допомоги на національному рівні, на рівні закладу охорони здоров’я та на рівні особистої взаємодії лікаря, молодших медичних спеціалістів і пацієнта.

О. Т.: Що є зоною відповідальності медичних закладів щодо безпеки медичної допомоги, а що — відповідальністю пацієнтів?

В. Б.: Традиційно для вітчизняних закладів охорони здоров’я це госпітальний інфекційний контроль, контроль якості результатів хірургічної та акушерської допомоги, забезпечення бездоганного виконання стерилізації, дотримання стандартів сестринського догляду та ін. Поза цим є і складніші аспекти безпечної та ефективної взаємодії з пацієнтом. Парадигма сучасного пацієнтоорієнтованого підходу передбачає залучення пацієнта до прийняття рішень, розподіл відповідальності за остаточний результат медичної допомоги між обома сторонами. І наразі залучення пацієнтів в Україні — це досить складний аспект в управлінні якістю медичної допомоги, оскільки, на мою думку, у нас сьогодні вибагливість пацієнтів до остаточних результатів медичної взаємодії дуже висока, а що стосується їхнього бажання брати особисту відповідальність, свідомо погоджувати програми лікування і дотримуватись їх, — то з цим виходить значно гірше. Наприклад, дотримання режимів терапії, призначеної сімейним лікарем чи кардіологом, напевно, зменшило б кількість інсультів. У нас багато пацієнтів обізнані про ризики гіпертонічної хвороби, проте це поки що не дало нам змоги досягти тих показників зниження летальності та інвалідності, частоти серцево-судинних катастроф, яких вдалося домогтися в інших країнах. Власне, і самі звернення по допомогу при судинних катастрофах у нас досить запізнілі.

О. Т.: Яку архітектуру повинна мати система контролю безпеки лікування?

В. Б.: Система безпеки пацієнта — це не пожежний нагляд, де за дотриманням вимог протипожежної безпеки може спостерігати один співробітник. Безпека пацієнтів не може бути гарантована якоюсь однією людиною, якимось «офіцером з безпеки» чи менеджером з безпеки пацієнтів. Царина безпеки пацієнтів є предметом повсякденної діяльності всіх ланок медичного персоналу, а також частково — зоною відповідальності пацієнта та його родини. Архітектурно система управління безпекою пацієнта містить у собі сучасні будівельно-інженерні рішення, медичні та цифрові технології, кадрове забезпечення, стандарти діагностики та лікування, певні правила комунікації, системи захисту конфіденційної інформації, порядок дій в особливих ситуаціях тощо.

Окрім відповідності будівлі та різних проєктних рішень щодо створення безпечних умов функціонування медичного закладу, визначальним є кадровий компонент. Ми відповідальні за професійні та комунікативні навички лікарів і медичних сестер, оскільки рівень володіння фаховими навичками насамперед впливає на результати медичної допомоги. Це і процесне управління, коли в клініці усі основні бізнес-процеси чітко регламентовані та вдосконалюються за потребою. Варто також згадати і про безпеку фармакотерапії, якої досягають завдяки формулярній системі та реальному впровадженню принципів доказової медицини. Це лише частина з напрямів управління безпекою пацієнтів, і увагу має бути приділено кожному з них. Ми повинні враховувати в цій роботі всі елементи управління якістю і всі елементи управління закладами охорони здоров’я. Тобто безпека пацієнта — це передусім елемент культури та остаточний результат, а не щось одне, що можна якось штучно відірвати від усієї медичної практики.

О. Т.: За якими показниками оцінюється ефективність та дієвість системи, що забезпечує безпеку пацієнта?

В. Б.: Найпростіше — це вимірювати в юридичній площині. У пацієнтів немає претензій стосовно якості медичної допомоги: хоч великих — у вигляді судових позовів, хоч дрібних — у вигляді додаткових консультацій, госпіталізацій і зайвих медичних витрат. Пацієнт став і споживачем, і експертом якості отриманих медичних послуг.

Якщо ми говоримо про традиційну професійну модель оцінки якості медичної допомоги, то існують визнані індикатори. Наприклад, для сестринського догляду це частота падінь пацієнтів в умовах стаціонару чи частота ускладнень, які залежать від догляду, наприклад, пролежнів. Для відділень інтенсивної терапії це показники інфекційного забруднення і частота внутрішньогоспітальних інфекцій, смертність від них. Для хірургічної допомоги це частота певних видів ускладнень. Традиційним показником медичної діяльності є рівень смертності при тих чи інших нозологічних одиницях. І тут багато що залежить як від якості менеджменту в організації, так і від потенціалу медичного закладу, його матеріально-технічних ресурсів, потужностей обладнання та кадрового забезпечення. І тому, очевидно, вітчизняний медичний ринок є неоднорідним за рівнем якості та безпеки медичної допомоги.

О. Т.: Що є загальнонаціональною проблемою в управлінні якістю та безпечністю медичної допомоги?

В. Б.: У нас лише частково реалізована одна з важливих складових цієї системи. Це збір об’єктивної інформації про факти та причини несприятливих подій. На відміну від країн Європейського Союзу, у нас є ризик кримінального покарання лікаря, який сміливо зізнається, що якась медична подія за його участі розвилася не за бажаним сценарієм. Тобто повідомлення про таку подію завідомо передбачає велику ступінь відповідальності, і на законодавчому рівні ми не маємо презумпції невинності лікаря. Це одна сторона медалі. Інша — немає механізмів компенсації ненавмисної шкоди здоров’ю, заподіяної пацієнтові.

О. Т.: Що, на ваш погляд, є неочевидними причинами збільшення числа судових позовів до лікарів?

В. Б.: Так, насправді частота позовів пацієнтів стосовно якості медичної допомоги зростає. Вона частково пов’язана зі збільшенням очікувань пацієнтів. Наші громадяни, маючи доступ до сучасних джерел інформації, знають про найновітніші світові технології, дуже часто використовують інтернет для медичних потреб та жадають отримати найоптимістичніші результати, як чудеса відновлення після тих же судинних катастроф. Пацієнти очікують найкращого, однак не всі очікування ми можемо виправдати внаслідок різних причин. З іншого боку, слід визнати, що потреба пацієнтів у якісній медичній допомозі може бути задоволена не всіма лікувальними закладами через невідповідність технічної бази та кадрового забезпечення.

О. Т.: Володимире Михайловичу, в чому полягає складність рейтингування медичних закладів за рівнем безпеки медичної допомоги?

В. Б.: В Україні традиційно немає публічного порівняння показників, за якими можна було б визначати рівень якості та безпеки медичної допомоги. Оскільки публічне визнання медичних помилок призвело б до жорсткої критики в соціальних мережах та засобах масової інформації, позачергових перевірок, санкцій, загрози позбавлення ліцензії, судових позовів тощо, то такої практики в Україні не існує. Хоча визнання помилок та професійний аналіз їх є шляхом для вдосконалення системи і покращення якості за рахунок відповідних рішень. Для прикладу: у нас до цього часу реєструється й обговорюється вкрай мало госпітальних інфекційних ускладнень. Тобто поки що ми справляємо враження стерильної країни порівняно з іншими. Звісно, це не так. Але немає даних для порівняння. Є просто закритий облік «для себе», і було б некоректно говорити, що у когось краще чи гірше, оскільки немає навіть якогось професійного закритого механізму обміну цією інформацією. Ми в клініці «Оберіг» ведемо роботу для ідентифікації кожного випадку медичних помилок, а в якості показників для порівняння орієнтуємось на звіти клінік з країн Європейського Союзу та США, де ці дані публічні. Наприклад, цифри свідчать, що в «Оберігу» рівень показників результативності високотехнологічної хірургічної допомоги або променевої терапії як мінімум не гірший, а в деяких випадках і кращий для пацієнтів аналогічної важкості порівняно з розвиненими європейськими країнами.

Також переконливим прикладом є досвід роботи «Оберігу» з важкими пацієнтами з COVID-19. Цей вид медичної практики є викликом для будь-якої установи — і державної, і приватної. Розгортання нових відділень передбачало зміну структури закладу, пошук та впровадження нових інженерних рішень, кадрові перестановки, забезпечення у великій кількості якісно іншим, дороговартісним обладнанням для кисневої підтримки пацієнтів. Це досить складне комплексне питання, в якого є фінансовий, кадровий та організаційний аспекти. І, на мою думку, «Оберігу» вдалося показати приклад, як структурувати цю діяльність, від початку непрофільну для клініки. За півтора року роботи ми вийшли в лідери за показниками виживаності пацієнтів із COVID-19, причому майже кожен другий випадок госпіталізації до «ковідного» відділення «Оберігу» здійснювався шляхом переведення тяжких пацієнтів з інших закладів, і не тільки київських. До нас потрапляли хворі з інших міст, зокрема й досить віддалених, оскільки пацієнти шукали шляхи для виживання. І в даному випадку загальним критерієм того, що нам вдалося організувати якісну медичну допомогу, є високий рівень довіри пацієнтів та наших колег з інших закладів попри вартість лікування цієї патології.

Бесіду вела Олена Труш