У зв’язку із набуттям чинності нових умов фінансування в рамках медичної реформи, лікарі первинної ланки, які мають певну кількість підписаних з пацієнтами декларацій, отримали заробітну плату в розмірі 9─9,5 тис. грн, а медсестри ― 7─8 тис. грн. Відповідно до нової моделі фінансування, оплата від Національної служби здоров’я України (НСЗУ) надходить на рахунок комунальної медичної установи, і конкретні суми зарплати лікарів та середнього медперсоналу розраховуються, виходячи з кількості підписаних декларацій. Водночас головні лікарі державних медичних установ збирають трудові колективи і практично в ультимативній формі вимагають від лікарського та сестринського персоналу повернути до загальної каси установи 60% зарплати, мотивуючи це тим, що лікарня повинна оплачувати свої комунальні та адміністративні витрати. Головні лікарі транслюють трудовим колективам те, що нібито дотацій на утримання лікувально-профілактичних закладів (ЛПЗ) із місцевого бюджету після переходу на нову модель фінансування не передбачено. У разі відмови від повернення грошей головні лікарі погрожують персоналу звільненням.

Редакція «ПЛ» звернулася за професійною порадою до фахівця з юридичних питань ― адвоката, керуючого партнера адвокатської фірми «Статус» Руслана Совершенного з проханням прокоментувати дану ситуацію згідно з нормами чинного законодавства.

ПЛ: Пане Руслане, проясніть, будь ласка, такі моменти.

По-перше, чи дійсно тепер місцевий бюджет не повинен фінансувати утримання ЛПЗ?

По-друге, наскільки правомірні дії головних лікарів, які планують утримувати частину заробітку лікарів і медсестер після нарахування їм зарплати за фактичну кількість пацієнтів, які підписали декларації?

По-третє, що робити лікареві / трудовому колективу, якщо головний лікар погрожує звільненням?

Р. С.: Передусім я хотів би зупинитися на деяких поняттях та складових тарифу, за яким кошти надходять до медичних установ.

У ч. ч. 1, 5 ст. 10 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» встановлено, що оплата зі сторони держави, згідно з тарифом, гарантована всім надавачам медичних послуг відповідно до укладених з ними договорів про медичне обслуговування населення, такі договори укладаються надавачем медичних послуг з НСЗУ. Надавачами медичних послуг є заклади охорони здоров’я усіх форм власності та фізичні особи ― підприємці, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики та уклали договір про медичне обслуговування населення з НСЗУ.

Тариф сплачується НСЗУ за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до програми медичних гарантій безпосередньо надавачам медичних послуг. Зі свого боку, тариф ― ставка, що визначає розмір повної оплати за передбачені програмою медичних гарантій медичні послуги та лікарські засоби (п. п. 4, 6 ч. 1 ст. 2 цього Закону).

Що ж це таке ― тариф, встановлений державою, і що повинно до нього входити?

Методика розрахунку вартості послуги з медичного обслуговування затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 р. № 1075. У п. 2 цієї Методики визначено, що загальна (повна) вартість ― це вартість усіх ресурсів, що використовуються закладом охорони здоров’я для виробництва послуги з медичного обслуговування, зокрема з прямими і непрямими витратами.

Простими словами, механізм оплати є таким: держава надає кошти НСЗУ, а НСЗУ виплачує надавачу медичних послуг згідно з умовами договору суму за кожен місяць, виходячи з кількості пацієнтів, які обслуговуються у лікарів даного медичного закладу. НСЗУ не здійснює оплати тарифу безпосередньо лікарям. У лікаря відсутні правові механізми претендувати на весь тариф, оскільки він оплачується закладу охорони здоров’я або лікарю приватної медичної практики, які виступають надавачами послуг. Я акцентую увагу читачів на тому, що оплата праці, комунальних послуг та адміністративні видатки ― прямі та непрямі витрати надавача і складові тарифу. Обов’язок щодо встановлення розміру витрат на утримання медичного закладу та інших витрат для забезпечення надання лікарем медичної послуги лежить на менеджменті медичного закладу, а саме на його керівнику. Тобто керівник медичного закладу повинен від отриманих від НСЗУ коштів відняти витрати на оренду, комунальні платежі, витрати на обслуговуючий персонал та інші необхідні платежі, після чого кошти, що залишилися, розподіляються як заробітна плата між лікарями у відповідності до кількості пацієнтів кожного лікаря.

ПЛ: Як відбувається визначення розміру заробітної плати, і хто може вимагати її повернення?

Р. С.: Статтями 97 КЗпП України та 15 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, роботодавець зобов’язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а в разі його відсутності ― з іншим уповноваженим на представництво органом.

Отже, заклади охорони здоров’я у формі комунальних некомерційних підприємств мають повноваження на власний адміністративний розсуд формувати політику оплати праці. При цьому чинним законодавством не встановлена пряма залежність заробітної плати лікаря від кількості підписаних декларацій.

Нарахування та виплата заробітної плати здійснюється за рішенням керівника закладу охорони здоров’я з дотриманням гарантій працівника. Поряд з цим, законодавством передбачена можливість впровадження фінансового заохочення лікарів та медичного персоналу, що мають більше виробниче навантаження (наприклад: шляхом встановлення та виплати премій, надбавок та доплат залежно від кількості підписаних декларацій згідно із затвердженим на підприємстві положенням про оплату праці або колективним договором).

З приводу вже виплаченої заробітної плати без урахування комунальних та адміністративних витрат та ультимативних вимог головних лікарів повернути частину виплаченої зарплати слід відзначити, що відрахування із заробітної плати можуть провадитися тільки в порядку, встановленому ч. 2 ст. 127 КЗпП України:

1) для повернення авансу, виданого в рахунок заробiтної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслiдок лiчильних помилок; для погашення невитраченого i своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове вiдрядження або переведення до iншої мiсцевостi; на господарськi потреби, якщо працiвник не оспорює пiдстав i розмiру вiдрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган вправi видати наказ (розпорядження) про вiдрахування не пiзнiше одного мiсяця з дня закiнчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованостi або з дня виплати неправильно обчисленої суми;

2) при звiльненнi працiвника до закiнчення того робочого року, в рахунок якого вiн уже одержав вiдпустку, за невiдробленi днi вiдпустки;

3) при вiдшкодуваннi шкоди, завданої з вини працiвника пiдприємству, установi, органiзацiї (стаття 136).

У цих випадках та якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування із заробітної плати, керівник закладу охорони здоров’я вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми.

Відповідно до ст. 1215 Цивільного кодексу України, не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Також у п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 р. № 13 роз’яснюється, що до лічильних помилок належать неправильності в обчисленнях, дворазове нарахування заробітної плати за один і той самий період тощо. Не можуть вважатися ними не пов’язані з обчисленнями помилки в застосуванні закону та інших нормативно-правових актів, зокрема колективного договору.

Отже, за відсутності згоди лікарів та персоналу повертати заробітну плату, виплачену внаслідок помилки в застосуванні положень Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», у керівника закладу охорони здоров’я немає правових підстав вимагати повернення таких сум та звільнення працівників у разі їх неповернення.

ПЛ: Виникає питання, чи можуть керівники комунальних медичних закладів вимагати покриття витрат за рахунок бюджетних коштів?

Р. С.: Відповідно до ст. 30 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік», з 1 липня 2018 року видатки на надання первинної медичної допомоги здійснюються з державного бюджету за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення для первинної медичної допомоги у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Залежно від конкретного видатку, фінансування медичної допомоги здійснюється або через державний бюджет, або через місцевий бюджет, або через державний та місцевий бюджет. Але керівництво комунальних медичних закладів воліє використовувати легший шлях покриття витрат закладу ― за рахунок лікарів або таким чином вирівнює ситуацію з помилковим підходом до нарахування заробітної плати лікарям.

Наголошую на наступному моменті: головний лікар без згоди лікаря не може вимагати повернення будь-яких коштів з виплаченої лікарю заробітної плати. Це відповідь на головне питання, що поставила редакція.

P.S. Наостанок хочу зауважити, що дана проблема є абсолютно очікуваною, оскільки на сьогодні ми перебуваємо на проміжному етапі медичної реформи, і велика кількість проблемних питань, особливо у сфері фінансування, не врегульована як на рівні нормативних актів, так і в практичній реалізації. Тому піонери медичної реформи і зіштовхуються зі складними ситуаціями та навчанням на власних помилках. Важливо разом оперативно шукати вихід з патових ситуацій, а не перекладати за звичкою все на плечі лікарів.

Шлях вирішення проблеми, обраний керівництвом комунальних медичних закладів, є принципово помилковим, і такі дії можуть кваліфікуватися як грубе порушення законодавства про працю, за що статтею 172 Кримінального кодексу України передбачено накладення штрафу, позбавлення права займати керівні посади та призначення виправних робіт до двох років. Суспільна небезпечність такого виду злочину полягає в тому, що він посягає на конституційне право людини на працю. Окрім явних порушень трудового законодавства стосовно працівника, під грубим порушенням законодавства про працю слід розуміти випадки обмеження трудових прав громадян або зневажливого до них ставлення, створення нестерпних умов праці та дискримінацію за будь-якою ознакою.

Отже, в даній ситуації права лікаря цілком захищені законом, і лікар або колектив лікарів можуть захищатися, використовуючи весь спектр статей, що передбачають гарантію трудових прав та відповідальність за їх порушення (кримінальну, адміністративну, цивільну). Проте нашою метою є не роздмухування ворожнечі, до якої так звикли в медичній галузі. Настав час згуртованості та оперативних і дієвих рішень.

На нашу думку, для врегулювання проблеми, яка полягає в забезпеченні гарантії лікарю оплати його праці пропорційно до кількості пацієнтів, які обрали цього лікаря та зазначили його в декларації, необхідно використати існуючий, уже відточений механізм, яким можливо встановити окремий або додатковий порядок оплати праці, ― це колективний договір. За наявності непорозумінь між адміністрацією комунального медичного закладу та лікарями щодо порядку нарахування заробітної плати, потрібно обрати представника колективу, який виступить з ініціативою укладення колективного договору або внесення змін до існуючого. В такому випадку адміністрація не може відмовити і на вимогу трудового колективу зобов’язана переглянути колективний договір. У такому договорі необхідно передбачити простий взаємозв’язок між кількістю пацієнтів конкретного лікаря і розміром його заробітної плати, що остаточно прояснить для кожної сторони порядок визначення заробітної плати та обов’язкові видатки комунального медичного закладу.