Медицина та суспільство

На пострадянському просторі тема корупції давно стала притчею во язицех. Однак обізнаність суспільства в питаннях корупції є досить шаблонною та поверховою. Які глибинні суспільні процеси може відбивати корупція в медицині? Чи можливо в Україні подолати корупцію в медичній сфері? Та чи потрібно це українському суспільству? Щоб розібратися в цих та інших питаннях, пов’язаних з корупційною складовою в Україні, спроєктованою на медицину і фармацію, редакція ПЛ звернулася до експерта — економіста, юриста, кандидата наук з державного управління Олени Петрівни Тараненко, яка нині обіймає посаду начальника відділу фінансово-економічного забезпечення освітніх послуг Управління планування фінансів, бухгалтерського обліку і звітності Національної академії державного управління при Президентові України.

ПЛ: Олено Петрівно, ви понад 20 років працювали в органах державної влади та управління, з них 5 років — у сфері охорони здоров’я, де зокрема очолювали фінансово-економічний департамент МОЗ, і вашу дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук було присвячено державно-управлінським механізмам запобігання корупції у сфері публічних закупівель.

Отже, поговорімо про корупційні процеси й ризики саме в медичній сфері. Як оцінюються масштаби корупції в Україні в медицині та фармації? Можливо, існують певні дані в цифрах, хоча б неформальні?

О. Т: Масштаби корупції в медицині чи фармації не більші і не менші, ніж в інших галузях діяльності нашої держави, тому що знизити рівень корупції в окремо взятій сфері охорони здоров’я, не зачіпаючи інших ланок державного управління та за відсутності або слабкості політичної волі, практично неможливо. Щоб зрозуміти, в якому стані перебуває Україна на шляху подолання корупції, варто скористатися рейтингом сприйняття корупції в державному секторі, який щорічно досліджується та презентується міжнародною громадською організацією Transparency International за 100-бальною шкалою. Мінімальна оцінка (0 балів) свідчить, що корупція фактично підміняє собою державу, а максимальна (100 балів) означає, що корупція майже відсутня в житті суспільства. Так, за 2020 рік Україна здобула 33 бали у міжнародному рейтингу сприйняття корупції та перебуває на одному рівні з такими африканськими та азійськими країнами, як Єгипет (33 бали), Непал (33 бали), Замбія (33 бали), Нігер (32 бали), Кенія (31 бал) та інші. Поруч з Україною в рейтингу знаходяться країни колишнього Радянського Союзу — такі як Молдова (34 бали), Киргизстан (31 бал), Азербайджан (30 бали) та Росія (30 балів).

Важливо пам’ятати, що стан корумпованості країни залежить від рівня її розвиненості. Так, за даними мого дослідження, у 2019 році на 10 країн з найбільшим індексом сприйняття корупції припадало 19 країн з найвищим індексом людського розвитку (ІЛР) та ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (Норвегія, Нова Зеландія, Німеччина, Швейцарія, Сінгапур та ін.). На противагу цьому країни з найменшим індексом сприйняття корупції мають низькі показники ІЛР та ВВП на душу населення (Сирія, Сомалі, Південний Судан та ін.). Тобто на рівень корупції в країні, зокрема і в медичній сфері, безпосередньо впливає стан економічного та соціального розвитку країни. Звичайно, з 33 балів піднятися до рівня 70‒80 балів, де перебуває більшість цивілізованих країн світу, без відчутних економічних зрушень Україні швидко не вдасться, але і перебування тривалий час (з 2013 року) в першій третині рейтингу говорить про низькі темпи боротьби з цим явищем. Для порівняння: майже всі наші країни-сусіди, окрім Росії, мають вищий рейтинг: Молдова (34), Угорщина (44), Румунія (44), Білорусь (47), Словаччина (49), Грузія (56) та Польща (56).

ПЛ: Які перспективи в боротьбі з цим явищем? Які є інструменти, і наскільки вони дієві?

О. Т: На сьогодні боротьба з корупцією в нашій державі перетворилася на примарну національну ідею, від результатів якої залежатиме майбутнє України та її громадян. І це прикро: адже під гаслом боротьби з корупцією багаторазові спроби внесення змін до антикорупційного та іншого законодавства безпідставно обнадіювали суспільство, створювали ілюзію реформ та, відповідно, не приводили до отримання очікуваних результатів. Не дочекавшись результату від прийняття одного закону та не провівши «роботу над помилками» (чому не спрацювала та чи інша реформа, в тому числі антикорупційна), нам знову пропонують, можна сказати, нав’язують, але вже «під іншим соусом», реформу іншу. І ми знову чекаємо примарних перемін і чомусь щиро віримо, що це вже саме те, що нам потрібно. Але допоки ми не зрозуміємо, що живемо вже не в однопартійному Радянському Союзі і що саме від нас залежить наше майбутнє та майбутнє наших дітей, ми й надалі будемо перебувати на рівні слаборозвинутих країн світу з 10‒30-бальним рівнем сприйняття корупції.

Ми звикли чути, що корупцію в державі неможливо подолати за відсутності політичної волі. І це дійсно так. Однак більшість нашого населення чомусь ототожнює політичну волю з волею керівництва держави. Мовляв, немає антикорупційного посилу у першого керівника держави, відповідно немає і політичної волі до боротьби з цим явищем. Насправді ж політична воля — це не воля президента, не воля парламенту, не воля уряду, а це наша з вами воля — воля народу, воля громадянського суспільства, а точніше, бажання переважної більшості населення країни, яке відбивається на всіх гілках влади. По своїй суті політична воля — це маркер свідомості суспільства, його здатності до демократичних перетворень, простими словами — до прогресивних змін на краще. І скільки б ми не звинувачували керівництво держави в недієвості тієї чи іншої реформи, не перекладали на нього відповідальність, саме ми з вами через відсутність виборчої культури та обізнаності несемо відповідальність за все, що відбувається сьогодні в країні та суспільстві.

ПЛ: Чи існує запит суспільства на подолання корупції в медичній та фармацевтичній сферах? Хто впливає чи може вплинути на цей процес?

О. Т: Спочатку з’ясуємо, що таке запит суспільства. Запит суспільства — це та сама політична воля суспільства, з якою ми вже щойно розібралися. Тобто це прагнення, бажання, волевиявлення переважної більшості населення країни, які в демократичному світі шляхом конвертації через виборчі процеси трансформуються в якісно нову владу держави, здатну задовольняти запити суспільства. Саме у такий спосіб ми можемо вплинути на процес зниження рівня корупції, зокрема в медичній та фармацевтичній сферах. Але це з точки зору далекоглядної перспективи, — адже виборчої культури та культури цивілізованого громадянського суспільства треба вчитися, як будь-якої нової культури чи справи. Йдучи на вибори, ми повинні бути підготовленими і відповідальними за свої рішення та обраних кандидатів. Звичайно, для цього рівень свідомості громадян має бути співвідносним з рівнем задоволення їхніх потреб. Якщо ж людину все влаштовує відповідно до її рівня розуміння повноцінності існування (не голодує, є житло, є чим себе розважити) і вона не бажає розвиватися, то ні про яке свідоме волевиявлення, на жаль, мова йти не може.

Міжнародний досвід свідчить, що суспільство стає громадянським на певному етапі свого розвитку за наявності сукупності певних факторів та умов, як-от: політична воля, високий рівень правосвідомості, культури громадян, розвиненості, економічних відносин. І навпаки, проблеми в цих сферах гальмують розвиток громадянського суспільства та навіть можуть призвести до зниження досягнутого рівня такого розвитку.

Ви запитаєте, а що ж робити, якщо свідома більшість не реалізує своє право на якісне волевиявлення? Я вважаю, що кожен з нас, у міру сил і розуміння ситуації, має дбати про свій розвиток, розвиток своїх ближніх, розвиток тієї справи, якою займається і яка приносить фінансове та/або моральне задоволення. Особливо це стосується працівників публічної служби, яким делеговане право народовладдя через призначення на посади в державні органи та органи місцевого самоврядування; представників засобів масової інформації, яким властива функція об’єктивного висвітлення подій; представників науково-педагогічної та освітньої спільноти, покликанням яких є інтелектуальний розвиток громадян. З власного досвіду можу сказати, що вибір, як поводити себе в тій чи іншій ситуації, завжди є. Головне — пам’ятати, яка твоя місія та які наслідки твоєї діяльності чи бездіяльності.

ПЛ: Хто несе відповідальність за існування корупції в медицині та фармації? Чи можемо ми назвати конкретні посади, прізвища, організації?

О. Т: За існування корупції як у медицині та фармації, так і у цілому в країні, повторюся, несе відповідальність громадянське суспільство, тобто ми з вами. Через демократичну виборчу кампанію, безпосередніми суб’єктами якої є громадяни України, старші за 18 років, формуються професійний парламент, уряд, органи державної влади та місцевого самоврядування, після чого напрацьовується комплекс державно-управлінських рішень та механізмів їхньої реалізації. І так має тривати постійно, допоки на це існує запит суспільства.

ПЛ: Чи може в подоланні медичної корупції в Україні стати в пригоді міжнародний досвід? Чи зацікавлена в цьому міжнародна спільнота? Зокрема, в Україні побутує думка, що в деяких масштабних корупційних схемах можуть бути задіяні міжнародні фармацевтичні корпорації або ж деякі речі можуть бути вигідні іншим міжнародним та зарубіжним структурам…

О. Т: Так, звичайно, ми маємо вивчати зарубіжний досвід подолання корупції та застосовувати на практиці всі його позитивні сторони й напрацювання. Але це функція не пересічного громадянина, а держави: у законний спосіб, шляхом прийняття відповідного законодавства будувати, розвивати й удосконалювати державну антикорупційну політику та нести її в маси. Як показує міжнародна практика, корупціонери насамперед остерігаються публічного викриття, осуду та відповідальності за скоєні злочині. З цією метою в усіх цивілізованих країнах світу успішно діють та розвиваються електронні технології, завдяки яким забезпечується вільний доступ до публічної інформації, що дає можливість безперешкодно відстежувати як громадськістю, так і контролюючими та правоохоронними органами ефективність використання публічних коштів; своєчасно запобігати фактам корупції; вносити пропозиції щодо механізмів виявлення, оцінки, усунення корупційних ризиків та запобігання їм.

Протягом постмайданівського періоду в Україні вже запрацювала низка важливих антикорупційних електронних ресурсів. Це, зокрема, Єдиний веб-портал використання публічних коштів (портал Є-data), електронна система закупівель Prozorro, Єдиний державний реєстр декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави та місцевого самоврядування, та ін. Однак їхня робота потребує додаткового налагодження, постійного технічного супроводу і системного державного моніторингу з боку державних інституцій, у тому числі на предмет виявлення та усунення корупційних ризиків. Проте, незважаючи на доволі ґрунтовну законодавчу основу для доступу до публічної інформації, громадськість у нашій країні залишається відносно пасивною та інертною стосовно реалізації своїх прав і повноважень на використання інформації та викриття злочинів. Це, з одного боку, свідчить про низький рівень свідомості українських громадян, відсутність відповідальності за демократичні перетворення в державі, небажання долучатися до громадських справ, а з іншого — про невмотивованість та незахищеність громадськості у викривальних антикорупційних процесах.

Бесіду вела головний редактор Валентина Клєщикова-Матвєєва

Продовження теми читайте в наступному номері.